До дня пам’яті Тараса Шевченка

Взимку 1861 року важка хвороба не давала Тарасу Шевченку вільно дихати, тяжкі думи  ятрили  душу. 15 лютого на папір лягли  журливі рядки:

   «Чи не покинуть нам, небого,

   Моя сусідонько, убога.

   Вірші нікчемні віршувать,

   Та заходиться  риштувать

   Вози в далекую дорогу,

   На той світ, друже мій, до Бога.»

Це був  останній вірш поета , а через одинадцять днів його не стало.

Трагічна звістка швидко поширилася Академією художеств, а згодом і С-Петербургом.  Наступного дня  телеграфом страшна новина долетіла в різні міста України, у тому числі в Чернігів та Ніжин.

28 лютого віддати данину пам’яті Великому Кобзарю на Смоленське кладовище зібралася величезна кількість людей.  Більшість прощальних слів звучали українською мовою. Неоціненне значення поета-борця, мислителя відзначали всі промовці. «Отсе ж і твоя слава вічна і скарб найдорожчий: сього вже ніщо  і ніхто не одбере від тебе», – зазначав український громадсько-політичний діяч, журналіст  Василь Білозерський. Відомий історик Микола Костомаров згадував, що похорон Тараса Шевченка виявив всенародне співчуття і пошану до таланту українського поета.

Наприкінці квітня 1861 року завдяки клопотанням представників української громади вдалося отримати офіційний дозвіл на перевезення праха Тараса Григоровича  для поховання  в Україні.

26 квітня викопану з землі домовину покрили червоною китайкою, відправили  залізницею до Москви. Далі жалобна процесія слідувала  поштовим трактом,  який пролягав населеними пунктами Чернігівської губернії: Есмань – Глухів – Тулоголове–Кролевець–Алтинівка–Кича–Батурин–Доч–Борзна–Оленівка–Комарівка–Ніжин–Володькова–Дівиця – Носівка – Козелець – Бровари – Микільська Слобідка.

8 травня пароплавом «Кременчуг» прах Шевченка доставили  з Києва до Канева, а 10 травня після багатолюдної панахиди в Успенській церкві поховали як мріяв поет,  на Чернечій горі, де,

«…і Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий».

Тисячі земляків-українців проводжали поета в останню путь. Їхні думки і почуття висловив над труною український громадський діяч, згодом перший біограф Шевченка, Микола Чалий: “Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами, і надто глибока, щоб поглиблювати її сумними закликами… Слава цього імені не вмре серед нащадків. Воно житиме в народі довго-довго й зникне хіба що з останнім звуком малоросійської пісні, а народна пісня не вмирає …”

У виконанні духовного заповіту Тараса Шевченка значну  ініціативу та наполегливість виявив приятель поета, молодий художник Григорій Честахівський. Він  супроводжував труну з Петербурга на поховання в Україну, протягом жалобного шляху робив замальовки зустрічей та проводів поета, ділився спогадами  про останні роки життя Тараса Григоровича, читав його твори. Глибока шана до багатогранного таланту Шевченка єднала Григорія Миколайовича з відомим українським колекціонером та благодійником Василем  Тарновським, якому художник повідомив про свій намір передати особисті речі, залишені по смерті Тараса Григоровича: «Голубчику любесенький, щира душа козацька, Василь Васильович! Як Бог погодить нашій любій милій козацькій неньці-Україні діждать того часу, що вона збудує в себе національне хранилище (музей), то потужтесь усе збіжжя Тараса Григоровича Шевченка — офорти, ящик з інструментами для офортів, ящик з красками, кистями для живописі, роговою шпатлею, двома стальними мастихінами, мольбертом, муштабелем, чорнильницею, перами, карандашами, першою маскою, знятою з Шевченка бароном Петром Карловичем Клодом, і хрустальним покарбованим боклажком, із котрого Тарас Григорович пив горілочку «збіса добру» — усе оце, що доглядав я у себе після смерти Тараса Григорієвича Шевченко як святую пам’ять, — тепер передам вам, дорогий козаче, — оддайте в те хранилище на вічну пам’ять кобзаря Тараса». Таким чином Шевченкіана Тарновського, яка займала особливе місце в його колекції, була поповнена цінними експонатами.

В останні роки життя Григорій Честахівський часто гостював в прекрасному маєтку В.В.Тарновського Качанівці, там же і був похований  1893 року.  Над могилою  у парку  насипали високий курган в пам’ять про палкого шанувальника Тараса Шевченка.

Завідувач науково-освітнім відділом музею Наталія Самохіна