До 130-річчя енциклопедиста Євгена Онацького

«Енциклопедія– символічний знак присутності нації у світі,

утвердженням її самодостатності і розуміння себе… »

У січні 2024 р. виповнилося 130 років з дня народження Євгена Дометійовича Онацького – енциклопедиста, дослідника української культури, члена Центральної Ради, представника ОУН в Італії, редактора багатьох закордонних українських часописів. Постать Євгена Онацького одна з найцікавіших в гурті української діаспори першої половини ХХ ст., а його вчена діяльність складає яскравий пласт вітчизняної діаспорної україністики. Разом із цим, професор Онацький залишається енігмою для багатьох своїх співвітчизників. Тривалий час його твори були недоступні на території України, книжки видаються вельми спорадично й малими накладами, а наукова діяльність досі не була належним чином актуалізована.

Євген Дометійович народився 1 (13 січня) 1894 р. в місті Глухові Чернігівської губернії. Рід Онацьких походив з полтавських козаків. Батько хлопця – Доментій Григорович (нар. 1865 р. на козацькому хуторі Хоменківський біля села Бірки Гадяцького повіту Полтавської губернії) – український історик, краєзнавець, педагог. У 1886 р. закінчив Глухівський учительський інститут. Працював вчителем міського училища Федора Терещенка. У Глухові Дометій Онацький одружився з Тетяною Іванівною Сисоєнко, яка походила з родини заможних глухівських міщан. В родині народилося двоє синів – Олександр (1889 р.н.) та Євген (1894 р.н.). У 1904 р. Дометій Онацький отримав підвищення і з родиною переїхав до Кам’янця-Подільського на посаду завідувача міського двокласного училища та викладача історії. У серпні 1905 р. сини вступили до місцевої гімназії — Олександр до шостого класу, Євген до другого.

У спогадах Євген Онацький писав: «Батько мій був українським Никодимом і лояльним службовцем: знав добре українську історію, любив усе українське і почував себе українцем, але своє українство старанно ховав від стороннього ока». Дометій Онацький мав чималі досягнення в краєзнавчих дослідженнях. Публікувався в журналі «Киевская старина» та газеті «Киевские отклики». Уклав 1894 р. і видав у Києві підручник географії з додатком трьох карт. 1913 р. у Києві опублікував брошуру «Подолия: Краткий исторический очерк с указанием пунктов, важнейших в историческом отношении», адресовану широкому колу читачів, які цікавилися минулим Поділля.

Влітку 1915 р., під час Першої світової війни, під загрозою австрійського наступу училище евакуювали. Евакуація тривала недовго, проте після повернення училища до Кам’янця, родина виїхала до Києва. Дометій Онацький став викладати у Глухівському учительському інституті, випускником якого був. 1917 р. він видав у Глухові кілька чисел українського часопису (назву видання не встановлено). Для цього часопису Євген Онацький написав репортаж із Всеукраїнського національного конгресу, що відбувся в квітні 1917 р. в Києві. Від січня 1919 р. Д. Онацький служив бібліотекарем Київського міського історичного музею (нині Національний художній музей України). Помер 1921 р. від голоду в селі Трипілля (нині Обухівського району Київської області), де його й поховано.

Любов до українського слова буда в родині понад усе. Онацький-молодший із роками перейняв батькову любов до всього українського. Євген Доментійович закінчивши у 1912 р. Кам’янець-Подільську гімназію зі срібною медаллю, подався до Києва та вступив на історико-філологічний факультет університету Св. Володимира. Під час навчання був членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, брав активну участь у суспільно-громадській роботі і в 1917–1918 рр. став провідним членом в об’єднаному керівництві всіх вищих шкіл Києва – Головної Студентської Ради. 1917 р. також увійшов до складу Української Центральної Ради як представник українського студентства й невдовзі був призначений до її Секретаріату. Євген Онацький брав активну участь у Всеукраїнському Національному Конгресі, що був скликаний Центральною Радою в Києві 17-24 квітня 1917 р. Вже у 23-річному віці розпочав дипломатичну роботу: за дорученням лідерів УЦР їздив на Дон і Кубань вести перемовини про союз із козацькими урядами. Згодом брав участь у розробці IV Універсалу, підписував закони уряду УНР. У березні 1918 р. Онацький тимчасово відійшов від політичної діяльності, але вже 1919 р. був у складі урядової делегації УНР на Мирній конференції в Парижі, головою пресбюро в дипломатичному представництві УНР у Римі.

Після поразки визвольного руху Онацький разом з дружиною переїхав до Рима, де очолив пресове бюро української дипломатичної місії та редагував її часопис «La voce del Ucraina». У міжвоєнний період Євген Онацький співпрацював з українськими періодичними виданнями «Розбудова нації» (будучи провідним співробітником цього головного теоретичного органу ОУН), «Новий клич», «Новий шлях», редагував бюлетень «Голос України», був кореспондентом часописів «Діло», «Свобода», «Новий час», «Український голос» та ін. 1929 р. Онацький, близько познайомившись з Головою Проводу ОУН полковником Євгеном Коновальцем, став одним з найближчих його співробітників та дорадників і незабаром – представником ОУН в Італії. З цього часу Онацький (псевдоніми «Дометенко», «Винар», «Італ», «Тарас») стає постійним співробітником націоналістичного журналу «Розбудова нації», який видавався в Празі Миколою Сціборським та Володимиром Мартинцем. Від 1929 р. один із провідних діячів Організації Українських Націоналістів, член Проводу Українських Націоналістів. Співробітник періодичних видань США та Канади.

Спочатку жив у Швейцарії, потім перебрався до Рима, де прожив 28 років. Там Онацький навчався в Римській вищій школі економічно-політичних наук і захистив докторську дисертацію. У 1930-1940 рр. Онацький працював викладачем української мови та літератури в Неапольському Вищому Східному інституті, професорував у Римському університеті. Тоді ж час написав посібник “Українську теоретично-практичну граматику для італійців” та “Словник українсько-італійський”.

Через свої антигітлерівські статті в европейських виданнях Онацький був заарештований у Римі. Спочатку утримувався в італійській в’язниці “Реджина Челі”, а потім в концтаборі Заксенгаузен поблизу Берліна, де перебувало чимало українських політичних діячів. У концтаборі мав нагоду спілкуватися зі Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком.

Професор Вищого Східного інституту в Неаполі та Римського університету ла Сап’єнца. Дійсний член Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Шевченка й Українського історичного товариства.

У 1947-му Євген Онацький емігрував до Буенос-Айреса. Там він влаштувався в редакцію тижневика “Наш клич” та місячник “Дзвін”. За кілька років його обрали головою Української Центральної Репрезентації – українського координаційного центру. Саме тут Євген Доментійович видав величезну працю – “Українську Малу Енциклопедію”. Вона складається з 8 томів (16 книжок). Через погіршення здоров’я Євген Онацький залишив громадську діяльність. 27 жовтня 1979-го Євген Доментійович відійшов у засвіти. Йому було 85 років. Поховали видатного українця на цвинтарі Ла-Чакаріта. У 1986-го було утворено український цвинтар в Монте-Гранде, невдовзі Онацького та його дружину перепоховали на цьому найбільшому українському кладовищі в Аргентині.

Наукова спадщина професора зберігається в музеях Лондона, у Бібліотеці Конгресу (Вашингтон) та Нью-Йоркській публічній бібліотеці. У Чернігові та Глухові існують вулиці, названі на його честь.

Навряд чи майже 70 років тому, приступаючи у далекому Буенос-Айресі до друку першої книжки багатотомової енциклопедії, її автор Євген Онацький та видавець о. Борис Арійчук сподівалися на тривалу долю та майбутнє перевидання уже в Україні цього, поза всяким сумнівом, унікального творіння українського енциклопедиста. Однак проект успішно завершився за 10 років. «УМЕ» здобула визнання спочатку в середовищі західної української діаспори, а після здобуття Україною незалежності й на Батьківщині укладача.

У 2016-2018 рр. у київському Університетському видавництві «Пульсари» світ побачили два томи уточненого чотиритомного видання Української малої енциклопедії Євгена Онацького. Натхненником перевидання, упорядником та науковим редактором, а також автором переднього слова до видання виступив відомий український сучасний вчений-ениклопедист, нажаль, вже покійний доктор історичних наук Сергій Білокінь.

У стислій передмові до своєї праці Євген Онацький писав: «… моя Енциклопедія відзначається суб’єктивним характером – нема в ній нічого догматичного, не накидаю я в ній нікому своїх поглядів, але все ж звертаю якнайбільшу увагу на те, щоб підходити до трактованих тем із точки погляду християнської етики, подаючи при цьому багато гасел із суспільної психології, філософії, релігії та історії Церкви, що взагалі не були трактовані в попередніх двох Енциклопедіях. […] не мав я наміру обговорювати всі свої теми вичерпно: бажаючи дати читачеві не тільки корисний підручник, в якому він міг би знайти найпотрібніші дані […], а й цікаву книжку для читання, що збуджувала б у нього думку й спонукувала самостійно заглиблюватися в порушувані теми , я навмисно уникав вичерпного обговорення всіх значень того чи іншого трактованого гасла, обмежуючись на ті, що видавалися мені істотнішими для зрозуміння української духовности чи для підкреслення якогось важливішого для українців етичного, психологічного чи філософського моменту».

За змістом (з певною часткою умовності, звичайно) всі гасла можна поділити на етнологічні статті (в найширшому розумінні), матеріали до історії християнської церкви (біблійні герої й сюжети, релігійні свята), біографічні дані про знакові постаті української історії та інформацію про іноземців, які у той чи інший спосіб прислужилися Україні. Щодо двох останніх позицій, то Є. Онацький зробив застереження:

«У моїй Енциклопедії відведено також порівняно мало місця біографіям ріжних наших політичних, культурних і громадських діячів. …я обговорюю біографії тільки тих людей з нашого історичного минулого (сучасників я взагалі не заторкую), що набрали вже деякого символічного значення і що їх життя мало в собі етичні моменти, варті визначення, – в бік додатній чи від’ємний. Вийняток зроблено тільки для чужинців: я старанно занотував усіх із них, хто чимсь виявив те чи інше зацікавлення Україною».

Багатьом читачам не вистачало якраз біографістики, але мусимо поважати право автора, який не бажав створювати «біографічний словник». Зазначимо, що в цій ділянці української гуманітаристики Є. Онацький мав блискучі досягненння (варто згадати тільки його «Портрети в профіль») й чималий досвід практичної роботи. Відтак деякі його біографічні нариси, котрі увійшли до першого тому можна вважати взірцем: це гасла про Л. Глібова, М. Гоголя, о. А. Гончаренка, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, С. Єфремова. До цього ж можна віднести й часом розлогі, часом стислі, але промовисті гасла про «антигероїв» – І. Брюховецького, Єкатєріну Другу, Максима Ґорького, Федора Ґладкова. Російські радянські письменники зацікавили Є. Онацького своїми виразно антиукраїнськими настановами й гідною відсіччю, що їм дали Б. Антоненко-Давидович і В. Винниченко. Справді, як переконливо й актуально звучить нині висновок Є. Онацького: «Від патріярха Іоакима до Ґладкова – через Валуєва – одна проста лінія московського шовінізму та імперіялізму».

Маємо відзначити й особливість укладання гасел Є. Онацьким: це постійні поклики на українських авторів, введення їхніх думок, ідей, крилатих висловів, більш або менш розлогих цитат у тканину енциклопедичної статті. Такий підхід надає індивідуального звучання текстам, посилює їх виразність і національний характер, зрештою, збільшує присутність корифеїв української культури в енциклопедії, робить їх співавторами укладача.

На сторінках енциклопедії Є. Онацький чимало уваги приділив місцевій чернігівській історії та особам, які пов’язані з Чернігівщиною народженням та/або діяльністю. Загалом в «УМЕ» вміщено сто двадцять дві біограми про видатних діячів Чернігово-Сіверської землі. Умовно їх можна розподілити на групи: нариси про представників владних структур, духовних ієрархів, визначних представників національного руху, науки та культури. Принцип відбору прізвищ відображає авторську мету – не скільки ретельно відтворити життєвий шлях того чи іншого діяча, стільки показати читачу на основі конкретних біографій приклади життєвої стратегії, що ставила за мету самовіддане служіння рідному народу та країні.

Давньоруська доба представлена статтями про засновника чернігівської князівської династії поціновувача книг та будівничого Божих храмів Святослава Ярославича; розповіддю про одважного воїна, що боронив свою землю від чужинців, героя відомого літературного твору Ігоря Святославича, а також його сина Романа Ігоревича, що намагався на початку ХІІІ ст. побороти галицьких бояр та об’єднати під крилом чернігівських Ольговичів розрізнені південно-руські землі. Знаходимо тут й імена засновника чернецтва любечанина Антонія Печерського; князя-ченця Миколи Святоші, який на подив родичів відмовився від усіх посад та матеріальних благ і, подавшись до Києво-Печерського монастиря, обрав один з найважчих та найаскетичніших християнських подвигів – столпництво. Згадано і відомого героя билин та казок, богатиря Іллю Муравлину (Муромського), що наприкінці свого повного відваги та лицарства шляху став аскетом-ченцем того ж таки монастиря і жив у печері преп. Антонія та ігумена одного з місцевих монастирів Данила, котрий на початку ХІІ ст., здійснивши подорож до далекого Єрусалиму, ревно молився у храмі Гроба Господнього за рідну землю, благаючи для неї миру та заступництва.

Серед очільників полкових та сотенних урядів висвітлено постаті наказного гетьмана, авторитетного чернігівського полковника та борця за волю рідного краю Павла Полуботка; вболівальника за Україну та однодумця П. Дорошенка «сіверського гетьмана» Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного); стародубського полковника Михайла Миклашевського, що 1703 р. проводив на власну руку переговори з литовськими магнатами про створення федерації з України, Польші та Литви; братів Золотаренків, політика яких була яскраво антимосковською та сердюцького полковника Дмитра Чечеля – героя оборони Батурина 1708 р. четвертованого у Глухові.

З представників чернігівського духовенства не випадково обрано першого чернігівського єпископа першої половини ХVІІ ст. аскета Ісайю Копинського; архімандрита Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря, ректора тамтешньої семінарії Варлаама Шишацького, який будучи Могильовським архієпископом, присягнув Наполеону, бажаючи його перемоги над Московщиною і за це був засуджений на досмертне ув’язнення; відомого полеміста і проповідника, вченого, що досяг вершин тодішньої освіти архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря Іоанікія Галятовського.

Широко представлений чернігівський вимір національно-визвольного руху кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. іменами учасників новгород-сіверського гурту автономістів В. Капніста, Г. Полетики, Г. Долинського, О. Лобисевича та діячів громадівського руху С. Носа, О. Кониського, В. Самійленка, Б. Грінченка, І. Шрага, представників родин Кулішів, Коцюбинських та Русових, аж до автора першої програми самостійності України Миколи Міхновського та поета-борця, що поклав голову за волю Батьківщини Григорія Чупринки.

З особливої гордістю подано матеріали про внесок українців у світову та вітчизняну скарбницю культури. Читача, без сумніву, мають зацікавити нариси про малознаного ієромонаха чернігівського монастиря Тарасія Каплонського, що був першим українцем, який у 1697 р. здійснив подорож до італійського міста Бар для поклоніння мощам св. Миколи та докладно описав тогочасні європейські міста; українського вченого ХVII ст., вихованця університету у Єві, військового інженера та автора проектів будівництва Троїцьких соборів у Чернігові та Батурині Адама Зернікава; двох глухівчан: першого українського композитора, вихованця Болонської академії, автора першої української опери Максима Березовського та найбільшого українського духовного композитора світової слави Дмитра Бортнянського.

Увагу приділено особам, чий внесок у культурний процес є прикладом невтомної праці над собою задля досягнення вершин творчості та професіоналізму. Автор звертає увагу читачів на визначний творчий доробок видатного українського гравера архімандрита Крупицького Батуринського монастиря Івана Мігури, незабутнього українського байкаря, співця мудрості та щирості свого народу Леоніда Глібова, великого письменника Миколу Гоголя, писання якого «значно впливали на національне усвідомлення української зросійщеної інтелігенції»; засновника українського імпресіонізму в літературі Михайла Коцюбинського; визначного українського письменника, неперевершеного перекладача українською поетів світової слави, тонкого літературного критика, знищеного у розквіті своїх творчих сил московськими шовіністами Миколу Зерова.

Цінними є нариси про діячів першої половини ХХ ст., імена яких призабуті сучасниками. Так, автор називає двох представників вищого духовенства УАПЦ на Чернігівщині: єпископів Івана Павловського (після 1921 р.) та Григорія Мозолевського (1924 р.), які були очільниками УАПЦ і служили в Борисоглібському соборі та за свої релігійні переконання були знищені радянським тоталітарним режимом у 1936 р.. Подає унікальні відомості про плідну діяльність на ниві поширення мережі парафій Української автокефальної церкви на Чернігівщині у другій половині 20-х рр. ХХ ст. протодиякона з Сосниччини Василя Потієнка, який впродовж 1924–1936 рр. очолював Всеукраїнську Православну Раду.

Крім того, в «УМЕ» подано десять нарисів про міста Чернігово-Сіверщини: Чернігів, Любеч, Новгород-Сіверський та Остер у контексті значного впливу на історичний розвиток Лівобережжя, починаючи з давньоруської доби; Батурин та Глухів – як столиці Гетьманщини; Конотоп у контексті переможної битви І. Виговського 1659 р. проти московського війська, що стала за влучним висловом Є. Онацького «блискучим запереченням Переяславу». Начерк про срібнянську різню – як приклад нелюдської жорстокості московського війська на чолі з Шереметьєвим до мирного українського населення, про станцію Крути – як символ нескореності українського духу.

Відтак сьогодні ми можемо з повним правом сказати: значення УМЕ колосальне, бо, власне, через такого роду наукову продукцію Україна відвойовує собі право на незалежність і окремішність, у тяжкій боротьбі здобуває місце в сім’ї європейських народів.

Старший науковий співробітник,

кандидат історичних наук Ольга Гейда