Перший «Кобзар» Тараса Шевченка

«Книги мають свою долю» – цей вислів належить давньоримському мислителю і граматику Теренцію Мавру, який жив у ІІ ст. н. е. Не дивлячись на віддаленість автора у часі від нашого сьогодення, його вислів досить влучно відображає специфіку книгознавчих досліджень, бо кожна книга – це всесвіт в мініатюрі. Особливо це справедливо щодо старовинних книг. Вони є джерелами не тільки художніх образів, ідей чи знань, але й важливими свідками нашого минулого. Матеріали, прикраси, надписи і позначення, зміст книги – все це дозволяє пізнавати людину минулого та її повсякдення.

Українська мова і література має давню, часто тернисту, але яскраву історію. І в ній вагоме місце належить творчості Тараса Шевченка. Перше друковане видання творів видатного українця відбулося у далекому 1840 році, тобто 183 роки тому. Після цього 26-річний Тарас здобув визнання як талановитий і, навіть, геніальний поет. Перша збірка називалася «Кобзар» і це не дивно, бо кобзарі були співцями народного слова, носіями української національної історичної самосвідомості та ідентичності. Тарас Шевченко, який вийшов із селянського середовища, очевидно, мав глибоку пошану до «старців». Крім того у його творчості поряд з козацькими літературними образами обов’язковими були кобзарі-лірники, які у своїх піснях тужили за козацькою минувшиною, коли українці мали «воленьку святу». Хоча ми звикли, що сучасний «Кобзар» – це досить товста книга з великою кількість творів поета, однак, перша збірка була невеликого розміру (118 х 167 мм) і складалася всього з восьми творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова Ніч»).

Історія її видання та поширення досить драматична і навіть трагічна. Вона цензурувалалася, заборонялася і навіть знищувалась. Перший «Кобзар» було надруковано в приватній друкарні Є. Фішера в Санкт-Петербурзі. До нашого часу з 1000 примірників першого збірника, надрукованих у 1840 році, збереглося лише декілька екземплярів. Після арешту Тараса Шевченка у 1847 році наявні видання «Кобзаря» заборонили та наказали вилучити з бібліотек, книгарень, приватних зібрань окремих громадян, що зробило їх рідкісними ще за життя автора.

Один із таких першодруків потрапив також до колекції Василя Тарновського-молодшого – щирого прихильника і друга Тараса Шевченка, який допомагав йому разом з батьком у виданні творів і підтримував на тернистому життєвому шляху. Саме у Василя Тарновського зберігалася найбільша в Україні колекція меморій пов’язаних з життям і творчістю Тараса Григоровича. Вона пізніше лягла в основу Шевченківського відділу Музею українських старожитностей Василя Тарновського і була представлена до огляду відвідувачів, доки у 1930-х роках переважна її більшість не була передана до Інституту літератури ім. Т. Шевченка у Харкові. Серед цінних речей були й книги з бібліотечного зібрання В. Тарновського з творами видатного українського поета, зокрема, рідкісний збірник 1840 року.

Цей примірник цікавий тим, що до зібрання засновника музею він потрапив з бібліотеки історика, письменника та громадського діяча Данила Мордовця (1830-1905), який придбав його, найімовірніше, ще у 1854 році. Про це свідчить підпис письменника на звороті аркуша з фронтиспісом на якому зображено офорт Василя Штернберга «Кобзар з поводирем». На аркуші зазначено «№ 184. Д. Мордовцевь. Спб. 1854.». Виникає питання: як книга опинилася у бібліотеці В. В. Тарновського? Та наразі це таємниця. Однак є цілком виправдане припущення, що Д. Мордовець подарував В. Тарновському цю книгу, бо обидва були щирими поціновувачами творчості поета. Але залишається відкритим питання: де і коли це сталося? Маємо спогади Данила Лукича про те, що Тарас Шевченко подарував йому «на добру незабудь кілька… своїх „офортових“ малюнків, котрі я потім у 90-му, мабуть, році передав до українського музею невмирущої памяти Василя Васильовича Тарновського, а він мені за сї подарунки привіз із Київа гарний Тарасів портрет, що й досі веселить мою козачу хатину у столярному закутку». Ці спогади засвідчують той факт, що Д. Мордовець та засновник музею обмінювались між собою предметами пов’язаними з видатним українцем у 90-х роках ХІХ ст. Відповідно, «Кобзар» міг потрапити до бібліотеки Василя Тарновського саме в цей час. Є й інша версія, що книга була передана у 1899–1901 роках вже після смерті відомого мецената до музею його імені. В будь-якому разі книга значиться у розділі Шевченкіани в «Каталозі друкованих книг Музею української старовини В. В. Тарновського», створеному у 1901 році подружжям Грінченків. Цікаво, що пізніше, після смерті Д. Мордовця у 1907 році, частина його архіву була передана до фондів музею.

Серед особливостей книги є наявність рукописного змісту в кінці збірника, написаний невідомою особою за правописом ХХ ст. та бібліотечні позначки Бориса Грінченка та Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. Книга оправлена в палітурку з коричневим шкіряним корінцем із золотим тисненням рослинного орнаменту, назва книги з прізвищем автора, обрамлена папером «під мармур» чорно-жовтого кольору з червоними крапинками. Скоріше за все вона була оправлена таким чином на замовлення одного з власників, бо початково книга мала м’яку паперову обкладинку синього кольору. Зараз вона зберігається у фонді № 1 відділу фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві.

Науковий співробітник музею,

кандидат історичних  наук Валентин Ребенок