Серед десятків тисяч меморій часів Другої світової війни, що зберігаються у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського, увагу відвідувачів привертають матеріали учасника руху Опору у Франції Григорія Петровича Вікторова. Про цю людину напередодні Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні розповідає музей.
Григорій Вікторов народився 7 квітня 1913 року у с. Смолянка на Чернігівщині, у багатодітній родині. Закінчивши школу, вступив до Чернігівського учительського інституту, а згодом опанував професію військового льотчика. Службу проходив у Читинській області.
У 1934 році одружився на своїй коханій дівчині – Ользі, з якою товаришували ще зі шкільних років. 25 червня 1939 року у них народилася донечка Люда. Саме в той час Григорій брав участь у боях на річці Халхін-Гол, отримав тяжке поранення і довгий час лікувався в Читинському військовому шпиталі.
Під час Другої світової війни капітан Григорій Вікторов воював на Західному фронті. Був командиром ескадрильї 32 винищувального авіаполку 43 авіаційної дивізії. Брав участь у боях під Вязьмою і Смоленськом.
Восени 1941 року родина отримала звістку: «…Вікторов Григорій Петрович був безстрашним, мужнім льотчиком… У листопаді 1941 року, вступивши у нерівний бій з німецькими загарбниками, загинув смертю хоробрих…», а потім лист від командира полку А. Жукова: «Ваш чоловік вступив у нерівний бій з гітлерівцями під станцією Вадіно Смоленської області. Літак був збитий… упав на території, зайнятій ворогом… Поховати Григорія не змогли…» Так на довгі роки для Ольги Іванівни і рідних Григорій залишився в небі Смоленщини.
Після завершення Другої світової війни дружина Вікторова з маленькою донькою повернулась в рідну Смолянку, згодом переїхали до Чернігова. Ольга Іванівна стала працювати у дошкільних закладах міста. Донька Людмила здобула фах медика.
У 1972 році в газеті «Правда» була надрукована стаття «Поріднились під час бою». У ній йшлося про те, що радянські солдати Володимир Бойко та Олександр Юров були в нацистському полоні. Вирвавшись на волю, вони воювали у французькому партизанському загоні, командиром якого був радянський пілот Григорій Вікторов. Про цю публікацію Ольга Іванівна дізналась від своєї онучки Оленки тільки в 1980 році. Зв’язалася з Володимиром Бойком, який проживав на Кіровоградщині. Зустрілися – і той розповів про долю її чоловіка.
Григорій Вікторов не загинув під час бою в небі Смоленщини. Його, тяжко пораненого у листопаді 1941 року, підібрали сільські діти, але поліцаї з німцями знайшли Григорія Петровича. Так він опинився у полоні на острові Джерсі у протоці Ла-Манш. Перебуваючи у полоні, Григорій весь час виношував план втечі. У 1943 році полонених перевозили у товарному поїзді на південь Франції. Ешелон стояв у м. Ліон. Як згадував В. Бойко, в той час на станції чергував літній чоловік. Почувши російську мову, він підійшов до вагону і сказав: «Хлопці, біжіть… Недалеко Альпи, а там маки…». Коли рушив поїзд, полонені взялися розкручувати дріт на вікні, виламали пруття та всі троє вистрибнули з вагону. Близько двох тижнів пробиралися французькою землею. Вдень ховались, а вночі заходили в населені пункти. Так Григорій Вікторов (Петров, так знали його у загоні) разом зі своїми товаришами продовжив боротьбу в складі Першої Альпійської партизанської дивізії. Невдовзі його призначили командиром роти вільних стрільців. Воювали в департаменті Дром.
25 січня 1944 року, в одному з боїв під Греноблем, Григорій Вікторов-Петров отримав смертельне поранення. Був похований на полі бою. Після війни прах капітана перенесли на кладовище у населеному пункті Веркуаран, а потім, за розпорядженням влади – на національне кладовище у Вієрбані, поблизу Ліона.
У 1984 році Ольга Іванівна Вікторова разом з донькою відвідали Францію. Побували на могилі, зустрілися з людьми, які пам’ятали Григорія, зокрема – з партизанським лікарем Клодом Бернаром, який останнім бачив командира роти 24 січня 1944 року.
Під час відвідин м. Вієрбан його мер Шарль Ерню вручив дружині Вікторова-Петрова диплом Почесної громадянки міста, медаль і шовкову хустину, на якій в чорному обрамленні зображені меч, якір і пропелер. «Такі хустини, мадам, носять у нас вдови славних полеглих воїнів…», – сказав він. В знак вдячності Ольга Іванівна подарувала вишите власноруч панно.
Понад 70 років віддаляють нас від подій Другої світової війни в орбіту якої було втягнуто 80% людства, війни яка забрала життя від 50 до 85 мільйонів мешканців планети, в тому числі 8–10 мільйонів українців. Воюючи в арміях різних країн світу, беручи участь в Русі Опору, вони боролися з нацизмом. Серед них був і наш земляк Григорій Вікторов.
Старший науковий співробітник музею
Людмила Трикашна
More Stories
Любеч за матеріалами археологічних досліджень
Від 3-ї окремої штурмової бригади Музею імені Василя Тарновського
Чернігів – столиця Чернігово-Сіверського князівства