Родина Могилянських. До річниці смерті Олени Могилянської

27 років тому 8 лютого 1998 року в Дніпропетровську на 93-му році життя померла Олена Михайлівна Могилянська.

Родина Могилянських залишила помітний слід в українській літературі кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. На сторінках газет і журналів неодноразово з’являлись імена Михайла Михайловича Могилянського, літературознавця, перекладача, письменника; його сина, літературний псевдоним якого Дмитро Тась, одного з кращих новелістів 20-х років;  старшої доньки Лідії, більш відомої як Ладя Могилянська, – самобутньої поетеси. Успадкувала від батька літературні здібності і середня донька – Олена, яка довгий час працювала у журналістиці.

Народилась вона 11 серпня (29 липня за ст. стилем) 1905 року в Чернігові.  Запис про її народження та хрещення був зроблений у метричній книзі Воздвиженської  церкви (в цій же церкві хрестили і Ладю з Дмитром). Дитинство пройшло в Петербурзі, куди переїхала родина. Михайло Михайлович, юрист за освітою, займався адвокатурою і водночас працював редактором у видавництві. Мати, Олександра Олексіївна, також чернігівка (дівоче прізвище Сітенська) працювала вчителькою, Разом з ними жила і бабуся Марія Миколаївна Могилянська.

«…Дитинство наше овіяне глибокою і ніжною дружбою з нашими батьками», згадувала Олена Михайлівна. – Мати, як педагог з кожним із дітей, кому виповнювалось 6 років, починала гру в школу. Тривала ця гра приблизно 3 роки, а в 9 років дітей віддавали в гімназію… Батька ми бачили не так вже часто. І мабуть, саме тому особливо цінували спілкування з ним. На широкому та низькому дивані ми сідали навколо батька, а він читав нам чудові книги. Важко передати значення цих читань в колі сім’ї. Мені здається, що саме вони виростили і виховали в сестрі і браті творчі засади».

Кожного літа Могилянські приїздили з Петербурга до Чернігова, зупинялись в будинку Раєвських по вулиці Єлецькій у бабусі Ганни Миколаївни. Будинок зберігся до цього часу (тепер вулиця Єлецька, 12).

У 1917–1922 роках Могилянські жили в Чернігові, оскільки не встигли повернутися до Петрограда після літніх канікул 1917 року. Олена навчалась у жіночій гімназії на Валу (пізніше перетворена на трудову школу №2), яку закінчила в 1922 році.

З дитинства вона мріяла стати танцівницею, була закохана в балет. На жаль, мрія не здійснилася, хоча три роки навчалася в хореографічній студії в Петрограді. Горда осанка ж танцівниці залишилась у неї назавжди.

З 1926 року Олена працює в Москві. Після закінчення журналістських курсів вона – літературний співробітник РОСТА. ЇЇ чоловік Борис Ісаєв теж журналіст. Познайомились вони в Чернігові, де в 1924 році Борис редагував газету «Красное знамя». Ще раніше працював в Одесі. Усі разом зустрічалися у Геогрія Нарбута у видавництві «Земля і фабрика».

У 30-ті роки Олена Михайлівна працює в редакції газет «Советская торговля», «Архитектурная  газета».

Влітку 1938 року чоловік Олени був заарештований органами НКВС і відправлений на 8 років до Норильського табору. 16 жовтня того ж року була заарештована і Олена. Майже два роки перебувала у московських в’язницях – Таганській і Бутирській тюрмах. А потім отримала вирок «Особого совещания» – 5 років заслання до Красноярського краю, як соціально-небезпечний елемент. Саме тут, у Сибіру, Олена востаннє зустрічається зі своїм батьком, а ще через кілька місяців проводжає його в останню путь. «Наприкінці 41 року моя сестра Ірина привезла батька в евакуацію – райцентр Красноярського краю, де я відбувала заслання. Жили ми важко. Грудка цукру була для нас мрією, а батько тяжко хворів… Помер Михайло Михайлович 22 березня 1942 року в с. Велика Мурта. На моє велике горе – могила його не зберіглася…».

Лише в 1954 році реабілітували Ісаєва, а через рік і Олену. Вони повернулися до Москви. Але на роботу влаштуватися було практично неможливо. В 1956 році їй запропонували роботу в редакції газети «Пионерская правда». З 1958 року, Олена – член Спілки журналістів СРСР, член Московської асоціації жертв незаконних репресій. В 1964 році в «Детгизе» вийшла книга «Для чего живут люди», яка створена О. Могилянською в співавторстві з колегами на основі дитячих листів, і одночасно у Красноярському книжковому видавництві накладом 100 000 примірників побачила світ книга Олени Михайлівни «Сказки Анюты-глазки», де вміщено 16 казок для дітей. Ці казки і сьогодні викликають зацікавленість у дітей. Єдиний примірник книги, що зберігся в неї автор подарувала нашому музею.

Того ж 1964 року Олена Михайлівна відвідала рідне місто, оглянула експозицію історичного музею, поклала квіти до могили Михайла Михайловича Коцюбинського, друга родини Могилянських.

Останні роки життя Олена Михайлівна провела у Дніпропетровську. Урна з її прахом  – у Москві на Новодівочому кладовищі поряд з її чоловіком. На дошці напис: «Журналисты Б.И. Исаев и Е.М. Могилянская».

До останнього Олена Михайлівна підтримувала тісні зв’язки з фахівцями, які займаються дослідженням творчої спадщини Могилянських, відповідала усім, хто цікавився долею талановитої родини.

Співробітники Чернігівського обласного історичного музею імені В.В. Тарновського протягом 1993–1998 років вели активне листування з Оленою Михайлівною. Автору цієї статті пощастило особисто познайомитись з нею, двічі зустрічатися. При першій же зустрічі вразили її оптимізм і життєлюбність. Незважаючи на нелегку долю вона залишалась дуже позитивною людиною. Завдяки матеріалам, які передала до нашого музею Олена Михайлівна, в 1994 році в музейній експозиції вперше з’явилися фотографії з сімейного альбому Могилянських, книги з автографами Михайла Михайловича Могилянського та друга родини – Максима Тадейовича Рильського. Відвідувачі музею отримали змогу довідатися про драматичну долю літературної родини Могилянських. Так поступово імена чернігівців поверталися із забуття.

Старший науковий співробітник Тетяна Журавльова